Зимненський монастир
ІСТОРІЯ
Зимненський монастир
ІСТОРІЯ
1
Святогорський Успенський Зимненський ставропігійний монастир на Волині – один з найдревніших на Русі. Разом з київською Десятинною церквою, іншими святинями першохристиянського періоду нашої держави він є свідком славних діянь і подвигів хрестителя Русі рівноапостольного князя Володимира. За свідоцтвом «Повісті временних літ» Нестора Літописця, Володимир «повеле рубити церкви й поставляти по местомь, йде же стояху кумири... Й нача ставити по градомь церкви... й люди на крещенье приводити по всемь градомь й селомь».
Стародавні волинські перекази свідчать, що у 1001 р. Володимир Святославич збудував на високому березі р. Луги, неподалік від слов'янської кумирниці дулібів, два храми і зимовий княжий терем, від якого згодом пішов топонім Зимно – назва місцевого села. Рівноапостольний князь зруйнував поганські капища і зробив це місце осередком поклоніння Істинному Богу, і відтоді воно стало називатися Святою Горою.
Літопис під 988 р. пише, що князь Володимир посадив на Волинський «стіл» свого сина Всеволода. Західні рубежі він вважав стратегічно важливими і приділяв їм велику увагу. Будуючи оборонні вали і фортеці – в околицях Зимненського монастиря досі зберігся стародавній земляний вал домонгольської доби, – рівноапостольний князь разом з тим споруджував і храми як духовні фортеці святого Православ'я. В Богородичну церкву монастиря він подарував, за переказами, визначну святиню – сімейний образ Божої Матері, яким його благословив у 988 р. на шлюб з грецькою царівною Анною Константинопольський патріарх Миколай II Хрисоверг. Це ікона грецького письма, написана на кипарисовій дошці. Вона збереглася і зараз перебуває в Зимненській обителі. Ця ікона прославилася як чудотворна і стала благодатною покровителькою Святої Гори.
В давньоруських історико-літературних пам'ятках перша згадка про Святогорський монастир з'являється наприкінці XI ст. в «Житії преподобного Феодосія Печерського». Нестор Літописець, розповідаючи у цьому творі про першого печерського ігумена Варлаама, пише: Блаженый же Варлаам... отьиде вь святый град Іерусалім й тамо походивь святаа места. Вратися вь монастырь свой. И пакі, по времени некоем, йде вь Костянтинь град ... й покупивь еже на потребу монастырю своєму, й тако поиде вь свою страну. Й иде же путемь... й вьпаде вь недугь лють, таже яко доиде града Вьлодимера й вийде вь монастьірь ту сущій близь града, иже наричють его Святаа Гора, й ту успе с миром о Господе, житію конець пріять».
2 З оповідання Нестора видно, що преподобний Варлаам двічі побував на Святій Горі, яка розташовувалася на розі важливих доріг, що з'єднували Київську Русь з Візантією і європейськими державами. Цим проторованим шляхом подорожував, вірогідно, і святий Антоній Печерський, який двічі ходив на Афон на початку XI сторіччя.
Про спорідненість Києво-Печерського і Зимненського монастирів яскраво свідчать печери у Зимненській обителі, що за структурою близькі до печер київської лаври. Храм Святогорського монастиря був освячений, як і в лаврі, на честь Успіння Пресвятої Богородиці.
Археологічні дослідження у зимненських печерах виявили старовинні надписи на стінах, де ще в домонгольську добу існував підземний храм. Вчені ще не дійшли висновку, чи проводилися поховання у печерах Святої Гори. За «Києво-Печерським патериком», преподобний Варлаам був похований в Києві: «Заповедавь сущим с нимь, да доправадять тело его в монастырь блаженаго Феодосіа... й вся сущая, яже бе купиль вь Костянтине граде, иконы й ино еже на потребу, повеле сіа вьдати блаженому. Они же сьтвориша, яко же заповеда имь, й тако допровадивша тело его, положиша вь монастыри блаженаго Феодосіа...» Сталося це, як вважають історики, близько 1065 р.
Доля зв'язала, за промислом Божим, Святу Гору ще з одним києво-печерським ігуменом – преподобним Стефаном, У 1090 – 1094 рр. він був Володимир-Волинським єпископом. Резиденція святителя, вочевидь, розташовувалася в Успенському монастирі, адже той знаходився у пригороді кафедрального міста. Єпископ Стефан часто молився в печерах Святої Гори, які нагадували йому рідну обитель. Недарма Святогорський монастир отримав, як і славетна київська лавра, назву печерного.
Про спорідненість Києво-Печерського і Зимненського монастирів яскраво свідчать печери у Зимненській обителі, що за структурою близькі до печер київської лаври. Храм Святогорського монастиря був освячений, як і в лаврі, на честь Успіння Пресвятої Богородиці.
Археологічні дослідження у зимненських печерах виявили старовинні надписи на стінах, де ще в домонгольську добу існував підземний храм. Вчені ще не дійшли висновку, чи проводилися поховання у печерах Святої Гори. За «Києво-Печерським патериком», преподобний Варлаам був похований в Києві: «Заповедавь сущим с нимь, да доправадять тело его в монастырь блаженаго Феодосіа... й вся сущая, яже бе купиль вь Костянтине граде, иконы й ино еже на потребу, повеле сіа вьдати блаженому. Они же сьтвориша, яко же заповеда имь, й тако допровадивша тело его, положиша вь монастыри блаженаго Феодосіа...» Сталося це, як вважають історики, близько 1065 р.
Доля зв'язала, за промислом Божим, Святу Гору ще з одним києво-печерським ігуменом – преподобним Стефаном, У 1090 – 1094 рр. він був Володимир-Волинським єпископом. Резиденція святителя, вочевидь, розташовувалася в Успенському монастирі, адже той знаходився у пригороді кафедрального міста. Єпископ Стефан часто молився в печерах Святої Гори, які нагадували йому рідну обитель. Недарма Святогорський монастир отримав, як і славетна київська лавра, назву печерного.
ЗЗа думкою деяких вчених, на Волині перебував «смотреніа ради училищ й поставленіа учителей» преподобний Нестор Літописець, про що говорить літописна стаття під 1097 р. Нестор був пострижеником преподобного Стефана і його духовним учнем. Він міг відвідувати свого авву на Волині і бувати в печерній Святогорській обителі. Саме наприкінці XI ст., після обрітення у 1091 р. мощей преподобного Феодосія, Нестор створив агіографічний твір на честь святого, згадавши у ньому про єпископську хіротонію Стефана і монастир «близ града Владимера».
Києво-Печерським подвижником церковні історики називають і святителя Амфілохія, Волинського архіпастиря у 1105—1122 рр. За стародавніми переказами, він «вь пещере преставися». Можна припустити, що це сталося не в київських печерах, як вважається, а на Святій Горі, в печерах якої святитель подвизався у богомисленні й молитві.
Наступником Амфілохія на Володимирській кафедрі був єпископ Симеон, про що вказує літописна стаття під 1123 р. Він був «рукоположений із старців печерських». Архіпастир керував церковним життям Волині 13 років. Спочив владика Симеон у 1136 р.
У 30-х рр. XII ст. ігуменом волинської Успенської обителі був ще один києво-печерський постриженик – преподобний Нифонт. Подорожуючи з лаври у Царгород, він на зворотньому шляху зупинився у Святогорському монастирі і за великі чернечі подвиги був обраний братією на настоятельство. В стінах монастиря він вів літопис, продовжуючи справу літописання після Нестора Печерського і Сильвестра Видубицького. У 1131 р. його було поставлено єпископом Новгорода. Таким чином, Нифонт став першим ігуменом Святої Гори, який отримав високий архієрейський сан.
30-ті рр. XIII ст. ознаменувалися створенням «Києво-Печерського патерика». Один з авторів цього агіографічного ізводу чорноризець Полікарп в «Житії преподобного Моїсея Угріна» згадує Святу Гору: «В ты же дьни прійде некто мних от Святыя Горы, саном ієрей... й приїде кь блаженному й облече въ ангельскый образь». Волинські краєзнавці слушно стверджують, що в патерику мається на увазі волинська Свята Гора.
Києво-Печерським подвижником церковні історики називають і святителя Амфілохія, Волинського архіпастиря у 1105—1122 рр. За стародавніми переказами, він «вь пещере преставися». Можна припустити, що це сталося не в київських печерах, як вважається, а на Святій Горі, в печерах якої святитель подвизався у богомисленні й молитві.
Наступником Амфілохія на Володимирській кафедрі був єпископ Симеон, про що вказує літописна стаття під 1123 р. Він був «рукоположений із старців печерських». Архіпастир керував церковним життям Волині 13 років. Спочив владика Симеон у 1136 р.
У 30-х рр. XII ст. ігуменом волинської Успенської обителі був ще один києво-печерський постриженик – преподобний Нифонт. Подорожуючи з лаври у Царгород, він на зворотньому шляху зупинився у Святогорському монастирі і за великі чернечі подвиги був обраний братією на настоятельство. В стінах монастиря він вів літопис, продовжуючи справу літописання після Нестора Печерського і Сильвестра Видубицького. У 1131 р. його було поставлено єпископом Новгорода. Таким чином, Нифонт став першим ігуменом Святої Гори, який отримав високий архієрейський сан.
30-ті рр. XIII ст. ознаменувалися створенням «Києво-Печерського патерика». Один з авторів цього агіографічного ізводу чорноризець Полікарп в «Житії преподобного Моїсея Угріна» згадує Святу Гору: «В ты же дьни прійде некто мних от Святыя Горы, саном ієрей... й приїде кь блаженному й облече въ ангельскый образь». Волинські краєзнавці слушно стверджують, що в патерику мається на увазі волинська Свята Гора.
4 Святогорська святиня була світильником духовності всього волинського краю. Чернече життя її будувалося на фундаменті афонського ісіхазму та студійських аскетичних традицій. Про це свідчить численність подвижників благочестя, життя яких було пов'язано з нею. Крім вищезгаданих, це Володимир-Волинські єпископи, що очолювали кафедру в домонгольський період. Історія зберегла імена лише кількох з них. Волинський літопис пише під 1223 р.: «У літа княжіння Данила і Василька Романовичів були володимирські єпископи: Іоасаф, блаженний і преподобний святитель Святої Гори, а потім Василій із Святої Гори, а згодом Никифор... а потім Кузьма, кроткий, преподобний, смиренний єпископ Володимирський». З цього видно, що Волинську кафедру у домонгольські часи переважно займали святогорські чорноризці, моральні якості і доброчестя яких робило їх достойними кандидатами на святительське служіння Церкви. Називаючи Іоасафа «святителем Святої Гори», літописець таким чином інформує, що Успенська Святогорська обитель була резиденцією волинських єпископів, центром церковного життя Володимирщини.
Монгольське нашестя чорним смерчем спустошило землі Русі. Володимир-Волинський був знищений вщент. «Не бе во Владиміре остави живий, – пише літопис, – Церковь Святыя Богородица исполнь трупья, иныя церкви наполнени быша трупья й телесь мертвыхь». Постраждав і Святогорський монастир. Знесилене татарською навалою Волинсько-Галицьке князівство, колись могутнє і квітуче, у XIV ст. втратило свою державність і на його теренах з'явилися нові хазяї – Литва і Польща. Латинський Захід, скориставшись скрутою, пішов у широкий наступ на «схизму». У результаті Кревської (1385), а згодом Городельської (1413) унії, православне віросповідання отримало в Литовсько-Польській державі другорядний статус і почало переслідуватися. Це породжувало численні повстання. Одне з них, під гаслом захисту православної віри, підняв у 30-х рр. XV ст. великий литовський князь Лев-Свидригайло (1370—1452), але був розбитий поляками. Православ'ю був відданий і його наступник на Луцькому князівстві, луцький староста і маршалок двору Федір Михайлович Чарторийський.
Монгольське нашестя чорним смерчем спустошило землі Русі. Володимир-Волинський був знищений вщент. «Не бе во Владиміре остави живий, – пише літопис, – Церковь Святыя Богородица исполнь трупья, иныя церкви наполнени быша трупья й телесь мертвыхь». Постраждав і Святогорський монастир. Знесилене татарською навалою Волинсько-Галицьке князівство, колись могутнє і квітуче, у XIV ст. втратило свою державність і на його теренах з'явилися нові хазяї – Литва і Польща. Латинський Захід, скориставшись скрутою, пішов у широкий наступ на «схизму». У результаті Кревської (1385), а згодом Городельської (1413) унії, православне віросповідання отримало в Литовсько-Польській державі другорядний статус і почало переслідуватися. Це породжувало численні повстання. Одне з них, під гаслом захисту православної віри, підняв у 30-х рр. XV ст. великий литовський князь Лев-Свидригайло (1370—1452), але був розбитий поляками. Православ'ю був відданий і його наступник на Луцькому князівстві, луцький староста і маршалок двору Федір Михайлович Чарторийський.
4 Святогорська святиня була світильником духовності всього волинського краю. Чернече життя її будувалося на фундаменті афонського ісіхазму та студійських аскетичних традицій. Про це свідчить численність подвижників благочестя, життя яких було пов'язано з нею. Крім вищезгаданих, це Володимир-Волинські єпископи, що очолювали кафедру в домонгольський період. Історія зберегла імена лише кількох з них. Волинський літопис пише під 1223 р.: «У літа княжіння Данила і Василька Романовичів були володимирські єпископи: Іоасаф, блаженний і преподобний святитель Святої Гори, а потім Василій із Святої Гори, а згодом Никифор... а потім Кузьма, кроткий, преподобний, смиренний єпископ Володимирський». З цього видно, що Волинську кафедру у домонгольські часи переважно займали святогорські чорноризці, моральні якості і доброчестя яких робило їх достойними кандидатами на святительське служіння Церкви. Називаючи Іоасафа «святителем Святої Гори», літописець таким чином інформує, що Успенська Святогорська обитель була резиденцією волинських єпископів, центром церковного життя Володимирщини.
Монгольське нашестя чорним смерчем спустошило землі Русі. Володимир-Волинський був знищений вщент. «Не бе во Владиміре остави живий, – пише літопис, – Церковь Святыя Богородица исполнь трупья, иныя церкви наполнени быша трупья й телесь мертвыхь». Постраждав і Святогорський монастир. Знесилене татарською навалою Волинсько-Галицьке князівство, колись могутнє і квітуче, у XIV ст. втратило свою державність і на його теренах з'явилися нові хазяї – Литва і Польща. Латинський Захід, скориставшись скрутою, пішов у широкий наступ на «схизму». У результаті Кревської (1385), а згодом Городельської (1413) унії, православне віросповідання отримало в Литовсько-Польській державі другорядний статус і почало переслідуватися. Це породжувало численні повстання. Одне з них, під гаслом захисту православної віри, підняв у 30-х рр. XV ст. великий литовський князь Лев-Свидригайло (1370—1452), але був розбитий поляками. Православ'ю був відданий і його наступник на Луцькому князівстві, луцький староста і маршалок двору Федір Михайлович Чарторийський.
Монгольське нашестя чорним смерчем спустошило землі Русі. Володимир-Волинський був знищений вщент. «Не бе во Владиміре остави живий, – пише літопис, – Церковь Святыя Богородица исполнь трупья, иныя церкви наполнени быша трупья й телесь мертвыхь». Постраждав і Святогорський монастир. Знесилене татарською навалою Волинсько-Галицьке князівство, колись могутнє і квітуче, у XIV ст. втратило свою державність і на його теренах з'явилися нові хазяї – Литва і Польща. Латинський Захід, скориставшись скрутою, пішов у широкий наступ на «схизму». У результаті Кревської (1385), а згодом Городельської (1413) унії, православне віросповідання отримало в Литовсько-Польській державі другорядний статус і почало переслідуватися. Це породжувало численні повстання. Одне з них, під гаслом захисту православної віри, підняв у 30-х рр. XV ст. великий литовський князь Лев-Свидригайло (1370—1452), але був розбитий поляками. Православ'ю був відданий і його наступник на Луцькому князівстві, луцький староста і маршалок двору Федір Михайлович Чарторийський.
5Саме за правління Федора Чарторийського у 1458 р. з'являється перша документальна згадка про Святогорський монастир. Наступною датованою згадкою про обитель є 1460 р., коли згідно заповіту Свидригайла зимненські угіддя перейшли у власність родича Чарторийського, шляхтича Немири. Король Казимир IV Ягеллон, підтвердивши цей дарчий запис, пожалував Немирі села: Зимно, Бубнів, Марків Став, Будятичі і Тишковичі. Цим він порушував права обителі, якій згідно запису в древній монастирській інвентарній книзі належали села Зимно і Горичів. Після смерті Немири с. Зимно перейшло в підданство і опікунство його матері Анни, а на утримання монастиря було виділено с. Марків Став.
Згодом власником монастиря став Федір Чарторийський. Луцький князь у славу Божої Матері будує в 1495р. на місці дерев'яної церкви, створеної князем Володимиром, великий кам'яний Успенський храм, за свідченням церковно-історичної відомості, яка ще у 1828 р. зберігалася в цьому храмі. Відродилася Свято-Троїцька церква, над брамою повстала дзвіниця, кріпосні стіни укріпилися могутніми вежами — оборонні споруди були потрібні для захисту від численних татарських набігів. Архітектурний ансамбль набув величності і монументальності як один з найбільших церковних і фортифікаційних комплексів того часу. Настоятелі Зимненської обителі одержали архімандричий сан. Маючи високий авторитет серед знаних духовних і світських осіб, монастир отримував щедрі пожертви. У древньому пом'яннику Успенського храму містяться імена представників феодальної верхівки – вкладників монастиря: князів Четвертинських, Корецьких. Вишневецьких, Радзивиллів, Киселів, Виговських, а також луцького старости і навіть київського митрополита. Магнати Чарторийські зробили монастир родовою усипальницею. Кінець XV – перша половина XVI ст. стали періодом розквіту монастиря – твердині Православ'я, світочу просвітництва, форпосту західнослов'янської культури.
Велика заслуга у відродженні славних традицій Святої Гори належить князям Чарторийським. За їх сприянням в Зимненському монастирі було відкрито друкарню, яка зайняла достойне місце серед знаменитих друкарень Луцька, Кременця, Почаїва, Дермані. Іван Федорович Чарторийський був причетний до створення визначної пам'ятки церковного мистецтва – Пересопницького Євангелія. Успадкувавши від батька Пересопницький монастир, подарований Федору Михайловичу у 1505 р. великим литовським князем Олександром, Іван помагав архімандриту Григорію перекласти Євангеліє з болгарської мови на українську (1556—1561). В післямові Євангелія говориться, що створено воно «накладом благоверной й христолюбивой княгини... Настасьи Юрьевны, урожденной княжны Ольшанской, при благоверном и христолюбивом князе Иоанне Федоровиче Чарторийськом, зяте ея милости, частини при Пересопницком Рождество-Богородичном монастыре, а частини вь девичьемь монастыре Жеславскомь».
Анастасія Юріївна Заславська-Ольшанська після смерті чоловіка була ігуменею Жеславського монастиря. Рідною сестрою Анастасії приходилася княжна Іуліанія Ольшанська, свята діва, нетлінні мощі якої спочивають у печерах Києво-Печерської лаври. Можливо, княжна Іуліанія як близька родичка Чарторийських бувала в їх Зимненському маєтку і відвідувала Святогорський монастир. В нинішній час в обителі діє церква на честь святої праведної Іуліанії, яка займає так званий терем князя Володимира. Освячено її у 1991 р. За переказами, в теремі великого князя в древні часи діяла домова церква на місці сучасного вівтаря.
Згодом власником монастиря став Федір Чарторийський. Луцький князь у славу Божої Матері будує в 1495р. на місці дерев'яної церкви, створеної князем Володимиром, великий кам'яний Успенський храм, за свідченням церковно-історичної відомості, яка ще у 1828 р. зберігалася в цьому храмі. Відродилася Свято-Троїцька церква, над брамою повстала дзвіниця, кріпосні стіни укріпилися могутніми вежами — оборонні споруди були потрібні для захисту від численних татарських набігів. Архітектурний ансамбль набув величності і монументальності як один з найбільших церковних і фортифікаційних комплексів того часу. Настоятелі Зимненської обителі одержали архімандричий сан. Маючи високий авторитет серед знаних духовних і світських осіб, монастир отримував щедрі пожертви. У древньому пом'яннику Успенського храму містяться імена представників феодальної верхівки – вкладників монастиря: князів Четвертинських, Корецьких. Вишневецьких, Радзивиллів, Киселів, Виговських, а також луцького старости і навіть київського митрополита. Магнати Чарторийські зробили монастир родовою усипальницею. Кінець XV – перша половина XVI ст. стали періодом розквіту монастиря – твердині Православ'я, світочу просвітництва, форпосту західнослов'янської культури.
Велика заслуга у відродженні славних традицій Святої Гори належить князям Чарторийським. За їх сприянням в Зимненському монастирі було відкрито друкарню, яка зайняла достойне місце серед знаменитих друкарень Луцька, Кременця, Почаїва, Дермані. Іван Федорович Чарторийський був причетний до створення визначної пам'ятки церковного мистецтва – Пересопницького Євангелія. Успадкувавши від батька Пересопницький монастир, подарований Федору Михайловичу у 1505 р. великим литовським князем Олександром, Іван помагав архімандриту Григорію перекласти Євангеліє з болгарської мови на українську (1556—1561). В післямові Євангелія говориться, що створено воно «накладом благоверной й христолюбивой княгини... Настасьи Юрьевны, урожденной княжны Ольшанской, при благоверном и христолюбивом князе Иоанне Федоровиче Чарторийськом, зяте ея милости, частини при Пересопницком Рождество-Богородичном монастыре, а частини вь девичьемь монастыре Жеславскомь».
Анастасія Юріївна Заславська-Ольшанська після смерті чоловіка була ігуменею Жеславського монастиря. Рідною сестрою Анастасії приходилася княжна Іуліанія Ольшанська, свята діва, нетлінні мощі якої спочивають у печерах Києво-Печерської лаври. Можливо, княжна Іуліанія як близька родичка Чарторийських бувала в їх Зимненському маєтку і відвідувала Святогорський монастир. В нинішній час в обителі діє церква на честь святої праведної Іуліанії, яка займає так званий терем князя Володимира. Освячено її у 1991 р. За переказами, в теремі великого князя в древні часи діяла домова церква на місці сучасного вівтаря.
6Що стосується Пересопницького Євангелія, то ця книга є вершиною вітчизняного книжкового мистецтва, першим твором Святого Письма, перекладеним на українську мову. Як символ незалежності України воно використовується в наш час як атрибут президентської інаугурації. На ньому складають присягу президенти України.
Чарторийські засновували в своїх угіддях школи. В XVI ст. просвітницькі осередки існували при Зимненському, Пересопницькому, Клеванському та інших монастирях.
Після смерті Федора Чарторийського батьківське майно за актом від 19 липня 1547 р. було розділено між його синами Іваном та Олександром. Олександр одержав Зимно, Чарторийськ, Литовеж, а Івану дісталися Клевань, Жуків, Білгород та ін. На спомин спочилого брати віддали монастирю с. Грабовичі. Але невдовзі Олександр брутально захопив монастирські та братові маєтки і забрав усе майно обителі. 26 лютого 1564 р. Іван подав на нього судову скаргу. Проте судову справу не було доведено до кінця в зв'язку зі смертю Івана. Лише під кінець свого життя Олександр помирився з монастирем, але майно так і не повернув. Знаком примирення став подарований князем великий, вагою 720 кг, дзвін, на якому були зображення Воскресіння Христового і Богоматері, а також надпис: «Си звон дал уробити Олександре Чарторіскі до Зимна. Року Божого 1566». Цей дзвін у 1949 р. після закриття обителі радянською владою був перевезений в Дерманський монастир, звідки потрапив у Рівненський краєзнавчий музей. Зараз дзвін зберігається в обителі. Згідно заповіту від 5 липня 1569 р., поховання Олександра відбулося в зимненській родовій усипальниці. Його дружина княгиня Магдалина подарувала обителі ще один дзвін вагою 12 пудів, на якому було зображення двоголового орла і напис: «Сей мает бить звонь ку хвале Божій й Пречистой Божией Матери, в монастырь до Зимна дала княгиня».
Після смерті магната с. Зимно відійшло в оренду різним власникам і монастир підпав під їх підпорядкування. Для обителі настали важкі часи. Ще в 1567 р. зимненський архімандрит Порфирій скаржився на численні кривди і утиски. Після введення у 1596 р. Брестської унії почалась виснажлива боротьба монастиря з уніатською агресією. Православний шляхтич Гавриїл Іваницький і зимненська братія у І624 р. вели запеклі суперечки та судові розгляди з уніатськими єпископами, зокрема з Іпатієм Потієм та Іоакимом Мороховським. Монастир почав занепадати і згодом настільки зубожів, що не мав навіть священика для відправ, а ключі від храму зберігалися в сільських парафіян. Згідно польських законів про «подавання хлібів духовних», церкви, монастирі і навіть єпархії були об'єктом продажу, що остаточно підірвало стан православних святинь. У 1605 р. с. Зимно і монастир купили князі Чарторийські-Клеванські як свою «дідичну» власність. У 1682 р. обитель захопили уніати на чолі з єпископом Львом Зеленським. Ченцям було наказано поголити бороди і прийняти нові, уніатські порядки. Іноки, що не зрадили Православ'ю, захопили монастирські документи і подалися у Київ, до лаври.
Особливо нестерпні часи наступили для монастиря у 1724 р., коли с. Зимно придбав волинський староста Михайло Чацький – фанатичний католик. Він наказав перетворити храм на костел і переробити його з п'ятикупольного на двокупольний, забрав усі церковні багатства, розорив усипальницю, пограбувавши дорогоцінності з померлих, зняв коштовну ризу і прикраси з Зимненської ікони. Глумлячись над образом, він зважився на блюзнірські дії, вигукуючи: «Що ж, православна святине чудотворна, так і не змогла ти врятувати свій православний монастир!». В ту ж мить нечестивець осліп. Через три роки він помер. Божа кара уразила весь рід Чацького – його нащадки чоловічої статі за три роки перед смертю втрачали зір.
Чарторийські засновували в своїх угіддях школи. В XVI ст. просвітницькі осередки існували при Зимненському, Пересопницькому, Клеванському та інших монастирях.
Після смерті Федора Чарторийського батьківське майно за актом від 19 липня 1547 р. було розділено між його синами Іваном та Олександром. Олександр одержав Зимно, Чарторийськ, Литовеж, а Івану дісталися Клевань, Жуків, Білгород та ін. На спомин спочилого брати віддали монастирю с. Грабовичі. Але невдовзі Олександр брутально захопив монастирські та братові маєтки і забрав усе майно обителі. 26 лютого 1564 р. Іван подав на нього судову скаргу. Проте судову справу не було доведено до кінця в зв'язку зі смертю Івана. Лише під кінець свого життя Олександр помирився з монастирем, але майно так і не повернув. Знаком примирення став подарований князем великий, вагою 720 кг, дзвін, на якому були зображення Воскресіння Христового і Богоматері, а також надпис: «Си звон дал уробити Олександре Чарторіскі до Зимна. Року Божого 1566». Цей дзвін у 1949 р. після закриття обителі радянською владою був перевезений в Дерманський монастир, звідки потрапив у Рівненський краєзнавчий музей. Зараз дзвін зберігається в обителі. Згідно заповіту від 5 липня 1569 р., поховання Олександра відбулося в зимненській родовій усипальниці. Його дружина княгиня Магдалина подарувала обителі ще один дзвін вагою 12 пудів, на якому було зображення двоголового орла і напис: «Сей мает бить звонь ку хвале Божій й Пречистой Божией Матери, в монастырь до Зимна дала княгиня».
Після смерті магната с. Зимно відійшло в оренду різним власникам і монастир підпав під їх підпорядкування. Для обителі настали важкі часи. Ще в 1567 р. зимненський архімандрит Порфирій скаржився на численні кривди і утиски. Після введення у 1596 р. Брестської унії почалась виснажлива боротьба монастиря з уніатською агресією. Православний шляхтич Гавриїл Іваницький і зимненська братія у І624 р. вели запеклі суперечки та судові розгляди з уніатськими єпископами, зокрема з Іпатієм Потієм та Іоакимом Мороховським. Монастир почав занепадати і згодом настільки зубожів, що не мав навіть священика для відправ, а ключі від храму зберігалися в сільських парафіян. Згідно польських законів про «подавання хлібів духовних», церкви, монастирі і навіть єпархії були об'єктом продажу, що остаточно підірвало стан православних святинь. У 1605 р. с. Зимно і монастир купили князі Чарторийські-Клеванські як свою «дідичну» власність. У 1682 р. обитель захопили уніати на чолі з єпископом Львом Зеленським. Ченцям було наказано поголити бороди і прийняти нові, уніатські порядки. Іноки, що не зрадили Православ'ю, захопили монастирські документи і подалися у Київ, до лаври.
Особливо нестерпні часи наступили для монастиря у 1724 р., коли с. Зимно придбав волинський староста Михайло Чацький – фанатичний католик. Він наказав перетворити храм на костел і переробити його з п'ятикупольного на двокупольний, забрав усі церковні багатства, розорив усипальницю, пограбувавши дорогоцінності з померлих, зняв коштовну ризу і прикраси з Зимненської ікони. Глумлячись над образом, він зважився на блюзнірські дії, вигукуючи: «Що ж, православна святине чудотворна, так і не змогла ти врятувати свій православний монастир!». В ту ж мить нечестивець осліп. Через три роки він помер. Божа кара уразила весь рід Чацького – його нащадки чоловічої статі за три роки перед смертю втрачали зір.
7Це були найтяжчі роки для обителі. Піднятися після розгрому вона вже не змогла. І хоча Загаєцький монастир Іоанна Милостивого пожертвував Святій Горі 800 злотих, однак це не допомогло подальшому її існуванню, У 1790 р. обитель було закрито. Через 5 років при Успенській церкві відкрилася парафія, яка проіснувала до 1893 р.
Відродження святині зв'язано з приєднанням у 1795 р. Волині до Російської імперії і возз'єднанням краю з українськими землями. У 1857 р. на пожертви імператорського двору було частково відремонтовано Успенський храм. Архітектурним комплексом зацікавилися провідні археологи Прахов і Антонович, а також член-секретар Київської археологічної комісії Левицький. У 1860 р. почалися реставраційні роботи, які тривали 30 років. Це дозволило врятувати від загибелі унікальну пам'ятку старовини та повернути храмам ка¬нонічний православний вигляд. У 1891 р. було надбудовано ярус дзвіниці.
1892 рік ознаменувався відродженням чернечого життя на Святій Горі. З Корецького монастиря у Зимно приїхало 10 інокинь. Новостворена обитель була приписана до Корецько¬го монастиря з матеріальним утриманням від нього.
10 липня 1894 р., в день пам'яті преподобного Антонія Києво-Печерського, «начальника рускимь мнихомь», відбулося освячення Святогорського Успенського Зимненського монастиря, яке провів архієпископ Волинський і Житомирський спільно з вікарієм, єпископом Володимир-Волинським. На урочистостях були присутні волинський губернатор В.К Саблер, депутати Володимир-Волинської міської думи, велика кількість духовенства та прочан.
В пам'ять цієї події Володимир-Волинська дума подарувала монастирю ікону княгині Ольги. На іконі був надпис: «Сей образ сооружен Владимир-Волынской городской Думой 11 июля 1894 года в память возобновления Зимненского Святогорского монастыря». Святіший Синод своїм розпорядженням від 23 листопада 1896 р. ухвалив, на клопотання архієпископа Волинського і Житомирського Модеста, надати монастирю статус другокласного, з самостійним управлінням. Було ухвалено щорічний кошторис на утримання монастиря в розмірі 1500 карбованців. На цей час в храмах обителі було встановлено нові іконостаси, збудовано господарські споруди.
12 липня 1897 р. архієпископ Модест призначив зимненською настоятелькою колишню казначею Городищенського монастиря монахиню Афанасію з возведенням в сан ігумені. 10 вересня 1898 р. її змінила ігуменя Євсевія. Через рік її було переведено настоятелькою у Любарський монастир. Згідно постанови Святішого Синоду від 4 травня 1899р. – у Зимно було призначено на настоятельство черницю Леушинського монастиря Новгородської єпархії Сергію.
Відродження святині зв'язано з приєднанням у 1795 р. Волині до Російської імперії і возз'єднанням краю з українськими землями. У 1857 р. на пожертви імператорського двору було частково відремонтовано Успенський храм. Архітектурним комплексом зацікавилися провідні археологи Прахов і Антонович, а також член-секретар Київської археологічної комісії Левицький. У 1860 р. почалися реставраційні роботи, які тривали 30 років. Це дозволило врятувати від загибелі унікальну пам'ятку старовини та повернути храмам ка¬нонічний православний вигляд. У 1891 р. було надбудовано ярус дзвіниці.
1892 рік ознаменувався відродженням чернечого життя на Святій Горі. З Корецького монастиря у Зимно приїхало 10 інокинь. Новостворена обитель була приписана до Корецько¬го монастиря з матеріальним утриманням від нього.
10 липня 1894 р., в день пам'яті преподобного Антонія Києво-Печерського, «начальника рускимь мнихомь», відбулося освячення Святогорського Успенського Зимненського монастиря, яке провів архієпископ Волинський і Житомирський спільно з вікарієм, єпископом Володимир-Волинським. На урочистостях були присутні волинський губернатор В.К Саблер, депутати Володимир-Волинської міської думи, велика кількість духовенства та прочан.
В пам'ять цієї події Володимир-Волинська дума подарувала монастирю ікону княгині Ольги. На іконі був надпис: «Сей образ сооружен Владимир-Волынской городской Думой 11 июля 1894 года в память возобновления Зимненского Святогорского монастыря». Святіший Синод своїм розпорядженням від 23 листопада 1896 р. ухвалив, на клопотання архієпископа Волинського і Житомирського Модеста, надати монастирю статус другокласного, з самостійним управлінням. Було ухвалено щорічний кошторис на утримання монастиря в розмірі 1500 карбованців. На цей час в храмах обителі було встановлено нові іконостаси, збудовано господарські споруди.
12 липня 1897 р. архієпископ Модест призначив зимненською настоятелькою колишню казначею Городищенського монастиря монахиню Афанасію з возведенням в сан ігумені. 10 вересня 1898 р. її змінила ігуменя Євсевія. Через рік її було переведено настоятелькою у Любарський монастир. Згідно постанови Святішого Синоду від 4 травня 1899р. – у Зимно було призначено на настоятельство черницю Леушинського монастиря Новгородської єпархії Сергію.
8У 1906 р. афонський монах Афанасій подарував Святогорській обителі ікону святого великомученика Пантелеймона, яку, за благословенням архієпископа Волинського і Житомирського Антонія, було доставлено у Володимир-Волинський Христорождественський монастир, а згодом перенесено хресним ходом у Зимно.
Згідно архівних даних у Святогорському Успенському монастирі станом на 1914 р. перебувало 16 черниць та 103 послушниці. Причт мав двох священиків і псаломщика. Існувала дворічна школа. Монастирські угіддя становили 544 десятини землі. Головним послухом подвижниць була молитва – церковна і келейна. Сестри працювали на господарстві, виготовляли облачення для священнослужителів. Духовне керівництво над обителлю здійснювали Володимир-Волинські єпископи, які часто навідувалися у Зимно для богослужіння і архіпастирських настанов.
Перша світова війна завдала чимало лиха цьому святому місцю. Під час одного з запеклих боїв у храм влучили три снаряди страшної руйнівної сили. Але Небесна Покровителька монастиря Пресвята Богородиця явила чудо – снаряди не розірвалися, залишивши храм неушкодженим. Сестер монастиря через воєнні дії довелося евакуювати у Зимненське подвір'я в Житомирі. Все, що не змогли вивезти, було пограбовано і зруйновано. На щастя, вдалося врятувати дорогоцінну святиню – Зимненську чудотворну ікону Божої Матері. Ігуменя Марія разом з благочинною і келейницею встигла перенести її до Житомира.
У 1921 р. Волинь відійшла до складу Польщі. Монастир тоді вже рік як функціонував. Духовну опіку над ним здійснював митрополит Варшавський і всієї Польщі Григорій, а згодом митрополит Діонісій. Це був час відносної стабільності для обителі. Але у 1939 р. західні українські землі відійшли до складу СРСР і монастир було закрито. Наступного року тут розмістилася військова частина Червоної Армії. Лише у 1941 р. інокині змогли повернутися у рідну оселю. Настоятелькою тоді була м. Лідія (Давидович). Церковну службу вів архімандрит. Знов запрацювало господарство – сестри обробляли 7 гектарів землі. В підпорядкуванні настоятельки знаходилося 45 черниць. Переважно це були ті, хто зазнав гоніння від радянської влади.
Однак недовго довелося прожити їм в святій обителі. Сталінський режим у 1946 р. ліквідував «осередок мракобісся». Сестер частково перевели у Корецький монастир. Майже на півстоліття – на довгих 45 років – завмерло в Святій Горі чернече життя. В монастирських стінах розмістилася колгоспна тракторна бригада. Безцінний пам'ятник архітектури зазнав руйнації. Лише в Свято-Троїцькій церкві ще жеврів вогник молитви – її було перетворено на парафію.
Згідно архівних даних у Святогорському Успенському монастирі станом на 1914 р. перебувало 16 черниць та 103 послушниці. Причт мав двох священиків і псаломщика. Існувала дворічна школа. Монастирські угіддя становили 544 десятини землі. Головним послухом подвижниць була молитва – церковна і келейна. Сестри працювали на господарстві, виготовляли облачення для священнослужителів. Духовне керівництво над обителлю здійснювали Володимир-Волинські єпископи, які часто навідувалися у Зимно для богослужіння і архіпастирських настанов.
Перша світова війна завдала чимало лиха цьому святому місцю. Під час одного з запеклих боїв у храм влучили три снаряди страшної руйнівної сили. Але Небесна Покровителька монастиря Пресвята Богородиця явила чудо – снаряди не розірвалися, залишивши храм неушкодженим. Сестер монастиря через воєнні дії довелося евакуювати у Зимненське подвір'я в Житомирі. Все, що не змогли вивезти, було пограбовано і зруйновано. На щастя, вдалося врятувати дорогоцінну святиню – Зимненську чудотворну ікону Божої Матері. Ігуменя Марія разом з благочинною і келейницею встигла перенести її до Житомира.
У 1921 р. Волинь відійшла до складу Польщі. Монастир тоді вже рік як функціонував. Духовну опіку над ним здійснював митрополит Варшавський і всієї Польщі Григорій, а згодом митрополит Діонісій. Це був час відносної стабільності для обителі. Але у 1939 р. західні українські землі відійшли до складу СРСР і монастир було закрито. Наступного року тут розмістилася військова частина Червоної Армії. Лише у 1941 р. інокині змогли повернутися у рідну оселю. Настоятелькою тоді була м. Лідія (Давидович). Церковну службу вів архімандрит. Знов запрацювало господарство – сестри обробляли 7 гектарів землі. В підпорядкуванні настоятельки знаходилося 45 черниць. Переважно це були ті, хто зазнав гоніння від радянської влади.
Однак недовго довелося прожити їм в святій обителі. Сталінський режим у 1946 р. ліквідував «осередок мракобісся». Сестер частково перевели у Корецький монастир. Майже на півстоліття – на довгих 45 років – завмерло в Святій Горі чернече життя. В монастирських стінах розмістилася колгоспна тракторна бригада. Безцінний пам'ятник архітектури зазнав руйнації. Лише в Свято-Троїцькій церкві ще жеврів вогник молитви – її було перетворено на парафію.
9У 1966 р. черниця дореволюційної зимненської громади, стариця Іуліанія, єдина, що лишилася живою з трьох рятівниць чудотворної Зимненської ікони, віддала цей образ ігумені Корецького монастиря на зберігання. Таким чином, святиню, яку влада шукала як найдревнішу в Радянському Союзі для вилучення до музею, було врятовано. Пізніше влада схаменулася, збагнувши, що гине унікальний архітектурний комплекс. У 80-х роках в Зимно почали працювати спеціалісти «Укрпроектреставрації», на що держава виділила чималі кошти. Але у 1991 р. СРСР розпався і всі роботи завмерли, залишивши після себе хаос та безладдя.
Відродження Святої Гори відбулося лише тоді, коли до неї повернулися справжні хазяї – монахині. Велика заслуга в цьому тодішнього єпископа Волинського і Луцького Варфоломія. 6 березня 1990 р. він відслужив молебень на зруйнованому погості, окропив святою водою стіни і понівечені церковні споруди. В червні 1991 р. в Зимно прибули з Корецького монастиря перші насельниці: монахиня Стефана та інокиня Галина. Знову, як і сто років тому, відродження святині випало на долю корецьких черниць. Через рік в нововідкритому монастирі вже було 2 монахині, 6 інокинь і 7 послушниць. Службу Божу відправляли 2 ієромона¬хи. 14 березня 1992 р. рішенням Синоду настоятельку монахиню Стефану було возведено в сан ігумені.
В перші роки сестрам було особливо нелегко. Молитовний подвиг і невтомна виснажлива праця стали їх щоденним послухом. Великою духовною підтримкою для насельниць було перенесення 14 травня 1993 р. з Почаївського скиту до монастиря ковчегу з святими мощами первомученика архідиякона Стефана і преподобного Арсенія Печерського Трудолюбивого. А через рік у Зимно завітала принесена хресним ходом велика всеправославна святиня – Почаївська чудотворна ікона Пресвятої Богородиці. Це було знаменням милості Цариці Небесної.
Ще одне Своє чудодійне знамення Пречиста Діва явила 24 вересня 1995 р. під час торжеств з нагоди 500-річного ювілею Успенського храму, які очолював Його Блаженство Блаженніший Володимир, Митрополит Київський і всієї України. В цей незабутній для обителі день свято примножилося поверненням Зимненської ікони Богоматері. За свідченням очевидців-паломників, напередодні цієї події сталося чудо: опівночі від Троїцької церкви до небес спалахнув вогненний стовп, а з храму залунала Херувимська пісня. Група паломників, подумавши, що почалося богослужіння, поспішила до Троїцької церкви, але двері її були зачинені. Напередодні свята, 23 вересня, під час хресного ходу з Зимненським образом Богоматері одержала зцілення від сліпоти жителька с, Зимно. Так потекла ріка благодатних чудес і зцілень від Покровительки монастиря через Її чудотворну ікону.
Відродження Святої Гори відбулося лише тоді, коли до неї повернулися справжні хазяї – монахині. Велика заслуга в цьому тодішнього єпископа Волинського і Луцького Варфоломія. 6 березня 1990 р. він відслужив молебень на зруйнованому погості, окропив святою водою стіни і понівечені церковні споруди. В червні 1991 р. в Зимно прибули з Корецького монастиря перші насельниці: монахиня Стефана та інокиня Галина. Знову, як і сто років тому, відродження святині випало на долю корецьких черниць. Через рік в нововідкритому монастирі вже було 2 монахині, 6 інокинь і 7 послушниць. Службу Божу відправляли 2 ієромона¬хи. 14 березня 1992 р. рішенням Синоду настоятельку монахиню Стефану було возведено в сан ігумені.
В перші роки сестрам було особливо нелегко. Молитовний подвиг і невтомна виснажлива праця стали їх щоденним послухом. Великою духовною підтримкою для насельниць було перенесення 14 травня 1993 р. з Почаївського скиту до монастиря ковчегу з святими мощами первомученика архідиякона Стефана і преподобного Арсенія Печерського Трудолюбивого. А через рік у Зимно завітала принесена хресним ходом велика всеправославна святиня – Почаївська чудотворна ікона Пресвятої Богородиці. Це було знаменням милості Цариці Небесної.
Ще одне Своє чудодійне знамення Пречиста Діва явила 24 вересня 1995 р. під час торжеств з нагоди 500-річного ювілею Успенського храму, які очолював Його Блаженство Блаженніший Володимир, Митрополит Київський і всієї України. В цей незабутній для обителі день свято примножилося поверненням Зимненської ікони Богоматері. За свідченням очевидців-паломників, напередодні цієї події сталося чудо: опівночі від Троїцької церкви до небес спалахнув вогненний стовп, а з храму залунала Херувимська пісня. Група паломників, подумавши, що почалося богослужіння, поспішила до Троїцької церкви, але двері її були зачинені. Напередодні свята, 23 вересня, під час хресного ходу з Зимненським образом Богоматері одержала зцілення від сліпоти жителька с, Зимно. Так потекла ріка благодатних чудес і зцілень від Покровительки монастиря через Її чудотворну ікону.
XВ травні 1996 року Священний Синод Української Православної Церкви надав обителі статус ставропігії.
Його Блаженство Блаженніший Володимир, Митрополит Київський і всієї України (+ 5 липня 2014 р.), а від 14 серпня 2014 р., Блаженніший Митрополит Онуфрій, безпосередньо здійснює архіпастирське керівництво над Святогорською обителлю. Предстоятель часто відвідує Святу Гору і очолює богослужіння в обителі.
Ставна тисячолітня історія Святогорського Свято-Успенського Зимненського ставропігійного монастиря осяяна величними звершеннями та дивними знаменнями милості Божої. Впродовж усього свого благословенного шляху, від князя Володимира та преподобного Варлаама Печерського обитель свято виконує святу місію служіння Церкві Христовій, є могутньою твердинею Православ'я на західних рубежах нашої Вітчизни, взірцем високого подвижницького життя, спасительним дороговказом до Царства Небесного. Разом з славетною київською лаврою Свята Гора є новою Гефсиманією нашої землі – благодатним домом Пресвятої Богородиці.
Його Блаженство Блаженніший Володимир, Митрополит Київський і всієї України (+ 5 липня 2014 р.), а від 14 серпня 2014 р., Блаженніший Митрополит Онуфрій, безпосередньо здійснює архіпастирське керівництво над Святогорською обителлю. Предстоятель часто відвідує Святу Гору і очолює богослужіння в обителі.
Ставна тисячолітня історія Святогорського Свято-Успенського Зимненського ставропігійного монастиря осяяна величними звершеннями та дивними знаменнями милості Божої. Впродовж усього свого благословенного шляху, від князя Володимира та преподобного Варлаама Печерського обитель свято виконує святу місію служіння Церкві Христовій, є могутньою твердинею Православ'я на західних рубежах нашої Вітчизни, взірцем високого подвижницького життя, спасительним дороговказом до Царства Небесного. Разом з славетною київською лаврою Свята Гора є новою Гефсиманією нашої землі – благодатним домом Пресвятої Богородиці.